попіл любові

Втратили щось, як палили мости,
Більш по очах ти мене не читаєш...
Десь буду я, десь блукаєш ти,
Не годуй обіцянками й холодним чаєм.

Порвані струни від твоєї гітари,
Зіграв останній акорд моєї душі...
А де та любов? Її, мабуть, вкрали
Чи змили холодні осінні дощі.

Втратили щось знайоме й важливе,
Загубились в мільйонах великих дрібниць...
Не співай, як завжди, до болю наживо
І я згублю тебе серед загублених лиць...
Уламки неба у твоїх очах...
З прискоренням ми рвемось у нікуди.
Що це? Любов, абсурд чи просто страх?
Чи ми уже живемо як не люди?

Смертельна доза правди і брехні...
В словах шукаєш прихистку й спасіння.
Не треба все топити у вині,
Любов уже не дасть благословіння.

Ні, не уламки, просто попіл сірий
Від білих крил, що небо дарувало.
Мій Ікар, виходить ти не вірив
Тому небу, що так тебе кохало...
Попіл душі на могилі любові...
Лиш вітер розвіяв останні слова.
Замало їх було в цьому двобої,
Та вижили ми, лиш любов нежива.

Втрачали вагомість правдиві слова,
Ішли в невагомість, даруючи біль,
Бо там, де колись любов цвіла,
Тепер залишилась тільки цвіль..

За стихотворение голосовали: melka_ja: 5 ;