Вiрш про кохання...

Вже бiлий снiг окрасив моi скронi.
Далеко в осiнi залишив я любов.
Давно коханна я тримав твоi ладонi.
А пам"ять все верстае знов i знов.

Як свiтлим ранком зустрiчала мама.
Нi не кричала, все звала в садибу.
I нiяково батько, йшов мiж нами.
На став ловити на свiтанку рибу.

Потiм розлука i тяжка хвороба.
Афганiстан, калiцтво, коштiв нi.
Не всi готовi молодiсть до гробу.
Губити в бiлiм маревi весни.

Я вiдпустив, за це була ти вдячна.
З"явився парубок i дуже полюбив.
I було больно та на серцi лячно.
Та треба було жити i я жив.

Тихенько став на ноги через роки.
Сам дiм один я гарний збудував.
I я ходив, не час був лежебоки.
Хворобу я назавжди поховав.

Вже сорок п"ять, а я все парубкую.
Але я вiрю, що i може й я.
Вже не тебе зустрiну я такую.
Буде кохання, буде в нас сiм"я...

За стихотворение голосовали: светланаэрман: 5 ; v2810475: 5 ; : 5 ; SVETODAR: 5 ; luna: 5 ; Rumata: 5 ;