Страта

- Я вийду подивитися на дощик,
Він тихий, ніжний, наче літній ранок,
Коли ланами стелеться серпанок,
Її волосся хвиль завтовшки,
Коли бринить відсутність звуку,
Сама собі і арфа, і струна,
Коли... - Та йди скоріш, твоя труна
Вже тут, і жорстко муляє у руку
Сокири вірної спрацьоване руків"я,
Який там дощ! Ставай до справи!
- Мені казали, ніби маю право
За крок до повного безслів"я
Сказати слово, і в такому слові
Хай буде все, чого останнього бажаю,
Чим порятуюся від смертного відчаю,
Коли труна і кат уже напоготові.
- Ну, добре, йди, рятуйся від чогось,
Бо від сокири дощик не врятує,
А там, під дощиком, тебе вартує
Не тільки наш старенький єгомосць,
А ще й високій кіл - на ньому голова
Твоєї милої, скуйовджене волосся,
Птах очі видзьобав, мені здалося.
А ти торочиш тут про дощ. Дива!
Та йде вже, руш, ти майже мрець!
- Я йду... відходжу... майже відійшов.
Так, правда, так, я милу бачу знов!
Не мріяв про таке, але такий кінець
Мені здається кращим за початок.
Кохана, ти? - Я, милий, я! Чекала
На те, чого б нікому не бажала,
Але твоя була мені жаданна страта.
- Забудь про страту. Смерті не існує,
Я зрозумів це у часи останні.
На цьому світі і на тому є кохання,
Кохання над усім в світах панує...
*****
Розгублені, удвох - той кат і єгомосць,
Стояли і дивилися в труну з соснових дощок,
На них потроху капав тихий ніжний дощик -
Так лагідно на них ніколи не лилось.
Стояли довго, мовчки, а тоді ділили одежину,
Їм крапав тихий дощ на голови, на спини,
Та не втиралися вони, ніяковіючи чогось.