Водяник і Маруся

Жив у річці Водяник старий,
Хтивий, злий, рис і форм найпотворних,
І улюблений свій чорторий
Залишав ради справ лише чорних,
Каламутив людей він і воду,
Сіяв страх і чари наводив,
Подорожніх чекав біля броду,
В пастки їх глибокі заводив.
Та була в нього й пристрасть одна:
Полюбляв він дівочую вроду,
Чимало дівчат до чорного дна
Затягнув, як ходили по воду,
Він топив їх безжально, лихо,
В лігво тяг жалюгідний кавалок,
Чари там старому на втіху
Обертали дівчат на русалок,
Ті Водяника тішили співом,
І втішався їх співом старий,
І бриніла та річка мотивом
Всіх дівочих загублених мрій.
А над річкою в хаті біленькій,
Що стояла одна край села,
Там сирітка - без батька і неньки -
Працьовита вродлива жила,
Її звали Маруся, Марічка,
Краще неї ніхто не співав,
І Марусю затягти у річку
Той Водяник давно вже бажав.
Якось ранком він дивиться - диво! -
Та Марічка - ось бажана мить! -
Серед хвильок води мерехтливих,
Наче мертва, в сорочці лежить.
І Водяник схопив її коси,
Каже їй: "Ти нарешті моя!
Вже набридлі мені безголосі,
Я нарешті спіймав солов'я!"
Та Маруся очі відкрила
І старому Водянику каже:
"Солов'я ти спіймав за крила,
Ще мій голос не спійманий, враже!
Якщо хочеш моєї ти пісні,
Щоб співала, як я умію,
Ти зніми свої чари зловісні,
Відпусти дівчат з чорторию!"
Той Водяник аж труситься, скаче,
Бородою своєю трясе,
Так Марічку хотів, небораче,
Що погодився миттю на все:
Він русалоньок всіх відпускає,
Обертає їх знов на дівчат,
До Марусі плавець простягає,
Що міцніший сталевих лещат.
Та хапає повітря, не може
Ухопити Марічку ніяк!
Вона каже Водянику: "Схоже,
Ти попався, як рак у баняк.
Помилився, твоя ти зогнилість! -
Ти мене не спіймав, не зловив,
Відтепер назавжди припинились
Полювання твої на наш спів.
Я сама за дівчат віддалася,
Сприйняла цей терновий вінець,
Їх спасла і сама я спаслася,
А тобі сповістила кінець!"
І відтоді Водяника ніби
У тій річці ніхто не стрічав,
Може, бачили жаби та риби?
Я не знаю. Я в них не питав.