Русалонька
В час, коли ніч
Виходить над село
А місяць рогатий
На небо спливає
По воду, юначе,
Не йди на Дніпро
Там стогін жіночий
Груди стинає
Як крук смоляний
Тричі прокричить
Та дзвін церковний
Тричі пролунає
Туманом сизим
Заводь закипить
Та стан дівочий
Звідти виринає
Коса, заплетена в лілеї,
Плечі сповиває
Стан вербовий, гнучкий, тонкий
Поволі ступає
Як погляне – карі очі,
Мов зірки засяють
Беруть в полон мужнє серце
Та не відпускають
Поманить пальчиком грайливо
Тай візьме з собою
Навіки згубить чисту душу
Темною водою
Стануть Дніпровськії кручі
Останнім притулком
Сплатиш ціну за спокусу
Дівиці цілунком
Була цнотлива наречена,
Ніжні карі очі
Рушник поволі вишивала
Зранку та й до ночі
Покохала парубонька
До болю, без тями
Готувала хліб із сіллю
На зустріч з сватами
Звабив юну нерозумну
Дарунками з раю
Узяв її серце та й подався
До чужого краю
Сині хвилі, тихий омут
Берег огорта
Була юна наречена,
Нині Борисфену я жона
З того часу йде повір’я
Про одну дівчину
Котра з річки виринає
Не знайде спочину
Стогне, плаче душа бідна
Хай любий озветься
Нема відгуку, лиш люди
Кляте місце хрестять
За стихотворение голосовали: Tenderness: 5 ; MFedorchenko: 5 ; nn9772: 5 ;
Copyright 2008-2016 | связаться с администрацией
дата:2014-06-04 00:12
дата:2014-06-04 00:17
дата:2014-06-04 13:00
Хтивий, злий, рис і форм найпотворних,
І улюблений свій чорторий
Залишав ради справ лише чорних,
Каламутив людей він і воду,
Сіяв страх і чари наводив,
Подорожніх чекав біля броду,
В пастки їх глибокі заводив.
Та була в нього й пристрасть одна:
Полюбляв він дівочую вроду,
Чимало дівчат до чорного дна
Затягнув, як ходили по воду,
Він топив їх безжально, лихо,
В лігво тяг жалюгідний кавалок,
Чари там старому на втіху
Обертали дівчат на русалок,
Ті Водяника тішили співом,
І втішався їх співом старий,
І бриніла та річка мотивом
Всіх дівочих загублених мрій.
А над річкою в хаті біленькій,
Що стояла одна край села,
Там сирітка - без батька і неньки -
Працьовита вродлива жила,
Її звали Маруся, Марічка,
Краще неї ніхто не співав,
І Марусю затягти у річку
Той Водяник давно вже бажав.
Якось ранком він дивиться - диво! -
Та Марічка - ось бажана мить! -
Серед хвильок води мерехтливих,
Наче мертва, в сорочці лежить.
І Водяник схопив її коси,
Каже їй: "Ти нарешті моя!
Вже набридлі мені безголосі,
Я нарешті спіймав солов'я!"
Та Маруся очі відкрила
І старому Водянику каже:
"Солов'я ти спіймав за крила,
Ще мій голос не спійманий, враже!
Якщо хочеш моєї ти пісні,
Щоб співала, як я умію,
Ти зніми свої чари зловісні,
Відпусти дівчат з чорторию!"
Той Водяник аж труситься, скаче,
Бородою своєю трясе,
Так Марічку хотів, небораче,
Що погодився миттю на все:
Він русалоньок всіх відпускає,
Обертає їх знов на дівчат,
До Марусі плавець простягає,
Що міцніший сталевих лещат.
Та хапає повітря, не може
Ухопити Марічку ніяк!
Вона каже Водянику: "Схоже,
Ти попався, як рак у баняк.
Помилився, твоя ти зогнилість! -
Ти мене не спіймав, не зловив,
Відтепер назавжди припинились
Полювання твої на наш спів.
Я сама за дівчат віддалася,
Сприйняла цей терновий вінець,
Їх спасла і сама я спаслася,
А тобі сповістила кінець!"
І відтоді Водяника ніби
У тій річці ніхто не стрічав,
Може, бачили жаби та риби?
Я не знаю. Я в них не питав.
дата:2014-06-04 20:47