Життя…

Я розплющив очі й побачив світло. Перший раз за своє вже довге життя (аж 257 днів!) я побачив таке довгоочікуване й жадане світло. Й не важливо, що це було світло від старої, дешевої, дещо запиленої лампи, що віддавала блакитним та неприємно різала очі. Цікаво, чому її називають денним світлом, адже денне світло не блідого й холодного кольору? Але, про що це я? Я ж ще цього не знав. Я народився й був щасливий від цього. Нарешті я отримав таку довгоочікувану свободу (все ж таки 257 днів замкненого простору – це вам не жарти!) й був безмірно щасливим від цього. Наді мною нависли байдужі, зморшкуваті обличчя напівзакриті чимось білим, й… мої надії так раптово та дещо безглуздо розбилися об їх холодні серця. Можливо, це видасться вам надмірно банально, але саме так і було. Я був маленьким й ще вмів відчувати речі, я ще був небайдужим. Але, тоді, в їхніх очах я ясно прочитав «Вирок…», в очах навіки згаслих. В їхніх очах ясно виднілося бажання зломити мою волю й загасити жагу до життя, до вільного, безтурботного, творчо натхненного життя. Одним словом, підкорити мене Системі. Й до виконання своїх намірів вони перейшли негайно. Проте, я їх в цьому не звинувачую, оскільки вони не знали, що чинять злочин, й чинять його холоднокровно по кільканадцять раз на день – вбивають душу. Вбивають її повільно, з високомірною педантичністю, даючи їй надію на життя, а потім власноруч розтоптуючи її, й знову даючи й розтоптуючи, й знову даючи й розтоптуючи, й знову, й знову, й знову!..до нескінченності, передаючи естафету ката з рук в руки. Та я не тримаю на них зла, бо, як там кажуть, - «Ибо не ведали они, что творили». Їх так навчили жити, позбавивши права вибору. Але, я щось відійшов далеченько…Так, ось! Мене зразу ж почали привчати до обмежень змалечку. Не встиг я оговтатись, як мене одразу ж сповили стовпчиком, залишивши змогу рухатися лише моїм очам. Так мене почали привчати до дорослого світу. Далі все розвивалося однотипно та доволі банально. Тільки я почав ходити й в мене з’явилася жага до нових відкриттів (яку, до речі, довгий час сповивали стовпчиком), подарували колиску з гратами, прикриваючись тим, що буцімто це для моєї безпеки. Далі пішло гірше… Я дещо підріс й настав час познайомитися з бюрократією. Нас вже знайомили в пологовому будинку, але тоді я ще не знав, що ця прискіплива й занудна тітка, яка здатна довести до божевілля, є правою рукою Системи, й допомагає їй вбити все світле та людяне в нас, допомагає черствіти серцям. Але, тоді я ще не знав, що наші шляхи ще не раз перетнуться, що вона буде йти зі мною по життю пліч о пліч, періодично нагадуючи про себе. Вдруге ми зустрілися в дитячій лікарні, коли мені робили щеплення. Тоді вона мучила мене не дуже довго, - якихось три-чотири години Враховуючи те, що інших вона могла безперервно діставати роками, це було навіть благородно з її боку. Далі ми з нею періодично зустрічалися в дитячому садку, школі, інституті…Наші зустрічі безперервно влаштовувала Система. Й як я не намагався позбутися її впливу, все одно змушений був йти на ці небажані побачення та нести подарунки: довідки, медкартки, атестати.., а вона, як цнотлива дівчина не хотіла їх приймати. Цікаво те, що я завжди намагався скинути це системівське ярмо, що постійно намагалося стиснути моє серце. Я на зло їй мріяв, мріяв творити, мислити, пізнати сенс життя, знайти істину, запалити світоч надії для всього людства і т.д. і т.п. Я навіть намагався реалізувати все це в життя. Я співчував ближнім. Не рідним, близьким та знайомим, а просто пересічним громадянам, намагався допомогти їм. Одним словом, бути небайдужим. Системі звичайно ж це не подобалося, й вона боролася зі мною своїми, перевіреними часом методами. А на цьому, повірте мені, вона зналася як ніхто інший! Вона діяла як справжній стратег – поступово, помірковано, «чужими руками», зі звірячою жорстокістю. Спочатку, ще у школі, вона надавала мені змогу спочатку стати космонавтом, вампіром, палеонтологом, відомим всесвітнім мандрівником, а потім, одним махом, не задумуючись, змусила йти до економічного й працювати нікому не потрібним типовим службовцем на нікому не потрібному типовому підприємстві. А найголовніше, що мадам С. робить тебе частиною себе, й робить це непомітно, буцімто переслідуючи благі наміри. Ось ти йдеш по вулиці, й нібито ще здатний мріяти, допомагати іншим, дуже хочеш втілити все задумане в життя. Але, не можеш.., бо тобі бракує часу. Тобі ще треба зробити багато важливих справ: треба звести дебет з кредитом ліквідації чи то складу, чи то овочевої бази, яку знесли 10 років тому; взяти N-ну довідку (вже не пам’ятаєш для чого вона, але знаєш, що треба!); подзвонити до бухгалтерії та з’ясувати, чому вони знову нарахували зарплату на 2 гривні менше; сходити в магазин, що за рогом, бо треба ж чимось годувати сім’ю…Ти собі думаєш: «Почну втілювати свої мрії в життя завтра, завтра зроблю наступний крок до них». І ти все відкладаєш, відкладаєш та відкладаєш. Проте, ця мрія (бажана, жадана) продовжує гріти тобі душу. Та цей вогонь, який раніше підтримувався юнацьким запалом, потихеньку, але невблаганно, починає згасати. І ти поступово перетворюєшся на гвинтик Системи, покликаний підтримувати її стабільність. Таке спіткало й мене. Я також думав, що я унікальний, непересічна особистість, індивідуальність, а в кінці-кінців – я просто гвинтик! Я вже не пам’ятаю, як перестав дивитися перехожим у вічі, перестав зважати на них. Вони стали невидимими для мене, а я – для них. Не пам’ятаю, коли змінив яскраве бунтарське вбрання на сіре, щоб не вирізнятися з мас. Не пам’ятаю коли, як я став байдужим. Система поглинула мене. Смішно, але люди створили Систему, щоб звільнитися від хаосу, щоб мати змогу мріяти й радіти життю. Але Система поступово розвивалася й непомітно для всіх поглинула своєї творців, підкорила їх собі й змусила працювати на зміцнення власних позицій. Зрештою, люти замість того, щоб творити, жити й радіти кожній миті життя, почали працювати на благо Системи, займаючись нелюбою серцю справою, розтоптуючи свої мрії та сподівання, кожного дня «наступати собі на горло», калічити душу, щоб вижило тіло, й продовжувало далі без перешкод калічити душу доки від неї нічого не залишиться. І все це заради великої мети – досягнення душевної рівноваги й спокою. Хіба це не абсурд – вбивати себе, щоб зберегти?! Так люди й живуть, не знаючи для чого: народжуються для того, щоб підтримувати Систему, постачають їй новий матеріал. Для чого живуть, навіщо – ніхто не знає. Та й не хочуть знати. А навіщо? Так і живуть нікому не потрібним життям, й вмирають всім байдужою смертю. Вічна лише Система. Всі вже забули кому й навіщо вона потрібна, проте всі з покоління в покоління приносять свої життя, мрії, надії, сподівання, співчуття в жертву задля її благополуччя й розквіту. Я теж не виняток. Я теж вбив свою душу й зробився катом для ще юних, незачерствілих сердець. Ось я йду в сірому костюмі брудною, мокрою, в деяких місцях перекопаною вулицею й в куточках очей, десь дуже, дуже далеко, ще жевріє вогник надії. Надії на краще життя, на здійснення мрій. Але, я його загашу обов’язково, загашу навіть сам не усвідомлюючи цього. А навколо нас таких людей сотні, тисячі, мільйони, мільярди! Таке життя… Ми самі його таким зробили.
2007рік

За стихотворение голосовали: v2810475: 5 ; karabas: 5 ;