Ундіна

Літній вітер дме хвилі
Даруючи надію, запалює серця

Її звали Моною…
Солонуватий присмак її шкіри п’янив
Та зводив з розуму

Вона приходила з приливами

Там, де щойно пронизливо бриніла лазурова гладь,
Мереживно розходячись колами,
Поставало її усміхнене обличчя

Здавалося, сонце заблукало в її волоссі

А кирпатий ніс гордовито вказував на південь
Та туга де-ніде пробігала в її погляді
Щоразу, коли вона ненароком озиралася вдалечінь
На свою домівку

Я впивався нею, мов дозрілим вином
Вивчав карту її тіла
Кожне ластовиння мало своє ім’я

Й завше частина моєї душі засинала,
Коли вона зникала в краю афалінів,
Щоб прокинутися з новим мусоном

Її звали Моною…
Вона була моїм єдиним
Найщирішим коханням