СТРУШУЮТЬ СОСНИ СНІГ

з комірів і манжетів,
з розлогих гордовитих капелюхів
струшують сосни сніг
перед тим, як увійдуть до сну.
тріщать цукринки на зубах,
мармеладовий тане цілунок,
розкручують доріжки й килими
мені назустріч сновидіння.
заходить небо під мої подушки,
і тчуть веселі павуки
прозору сіть, щоб вполювати казку.
мене вкриває муркотіння ночі.
гойдається над полем веселковий міст,
хоч кінчиками пальців доторкнуся
і розпочну мандрівку в надсвіти...
під подушками зорі гомонять,
сьорбають чай, смакують зефіринки.
вхоплю й собі краплинку насолоди.
кіт язиком злизав останню краплю дня,
димчастим хутром затуливши світ
півмісяці очей примружує ліниво,
аби ледь-ледь розгледіти відбитки
маленьких мишачих доріжок,
які пришиті до небесних комірчин...
запхну пожитки в рюкзачок
і далі, далі від порогу
шугну, мов птаха, стрімголів у вись.
лечу над соснами, над берегами,
повз те недрімне жовте око,
розчесана чудними гребінцями вітру
лечу в твої обійми.
рукою під подушку знов залізу,
щоб зупинити плин хмарин,
щоб на платформу потягу твого
я завжди втигла скочити зі сну.
...Мене до себе сонну пригортаєш,
а я тримаю зірку у руці...

12.12.2010р.

За стихотворение голосовали: Смелый: 2 ; LantanaOcean: 5 ; Оля: 5 ; gala.vita: 5 ;