Попіл

У найдивнішому з усіх моїх життів
Своє кохання втримати хотів.
Та, не зважаючи на всі мої старання,
Кохання щезло, а з’явилось віршування.

Кохання болісне буває і глибоке,
А з віршами нема ніякої мороки.
Ото ж бо, люди, не засуджуйте мене.
Як попіл згас, то вже не спалахне.

У цій заміні я пристойний вихід бачу:
Іще сумую, але вже й не дуже плачу.
Бо попіл згас, і він не спалахне,
І грози-пристрасті не рватимуть мене.

…Чого живу? Чого пишу вірші?
Чого чекаю? — Спокою Душі.